Про деталі зйомок в районах збройних конфліктів розповідає Мстислав Чернов, міжнародний кореспондент Associate Press.
Мстислав Чернов працює в новинній агенції Associated Press з 2014 року — спершу як фрілансер, а потім як постійний член команди. За цей час він зняв низку військових конфліктів у Іраку, Сирії, секторі Газа, Франції, Гонконгу та в Україні. Нещодвано Мстислав знімав і в Білорусі.
Підготовка до виїзду
Відправна точка для будь-якого журналіста, що збирається висвітлювати збройні конфлікти — знайти відповідь на питання «Навіщо?». Зробити кар’єру, поборотися за правду, чи реалізувати своє покликання? Війна, як і будь-які конфлікти, відкриває в людях все хороше і погане. В тому числі й мотиви. Розуміння своїх мотивів важливе для будь-якого журналіста, а для військового журналіста тим більше. На цьому він базує пошук матеріалів.
Перед поїздкою в зону бойових дій потрібно пройти спеціальний тренінг з безпеки. Він знайомить з правилами поведінки в зоні бойових дій, надання першої допомоги та базові навички використання камери — що можна/не можна знімати. Особливо це важливо для агенцій, бо вони відповідають за життя того, кого посилають в небезпечну зону. Є тренінги від приватних компаній, різних організацій та МОУ. Їх потрібно пройти для отримання акредитації.
Військові конфлікти, на жаль, один з небагатьох способів зробити стрімку кар’єру в журналістиці. Оскільки коли вони починаються, то попит на фото, відео та тексти з зони бойових дій дуже великий.
Проте агенції обережно ставляться до інформації від незнайомих раніше людей. Тому агентство лише у виняткових випадках візьме кадри в журналіста, з яким не працювало раніше. В редакціях з цим трохи простіше.
Всю техніку та засоби захисту, особливо репортери-початківці, змушені купувати самостійно. Важливо мати надійний перевірений бронежилет, який відповідає рівню небезпеки, шолом, балістичні окуляри та аптечку. З техніки найзручніша невелика камера з хорошим зумом. Зараз редакції очікують від репортера і фото, і відео — тобто потрібно бути універсальним.
Ми в зоні конфлікту — що далі?
Важлива попередня інформаційна підготовка. Орієнтування в просторі — де що розміщено, як туди добратися. Бажано наперед налагодити контакти, а якщо такої можливості немає — деякий час побути з місцевими або міжнародними журналістами, які там давно перебувають.
ПІД ЧАС ЗАМОРОЖУВАННЯ КОНФЛІКТУ МОЖНА ЗВЕРНУТИСЯ ДО ПРЕС-ОФІЦЕРІВ, ПРОТЕ В АКТИВНІЙ СТАДІЇ ВОНИ РІДКО МОЖУТЬ ЧИМОСЬ ДОПОМОГТИ. НАТОМІСТЬ З ПРЕС-ОФІЦЕРОМ МОЖНА ПОЇХАТИ КУДИСЬ ВПЕРШЕ, ПОЗНАЙОМИТИСЯ З ЛЮДЬМИ ТА МІСЦЕВІСТЮ, А ТОДІ ЇХАТИ ТУДИ ВЖЕ БЕЗ НЬОГО.
Фотографам та відеографам, порівняно з репортерами, що пишуть тексти, потрібно бути ближче до гарячих точок. Найважливіші речі зазвичай відбуваються там, де небезпечно. Відтак у журналіста є вибір — або ризикувати і отримати матеріал, або навпаки. Важливо розуміти наскільки далеко редакція може дозволити репортеру зайти. Під час зйомки в Іраці ми носили з собою трекери, що відстежувади наше місцезнаходження. І як тільки ми заїжджали кудись, де занадто небезпечно, нам телефонували і питали чому ми так далеко.
Часто редакції просять підписати документ про те, що місце куди їде журналіст, безпечне. Відповідно, коли з ним щось стається, то це його відповідальність. Буває, що фрілансер привозить ексклюзивний матеріал з небезпечної зони, в нього його охоче беруть, проте надалі з ним не співпрацюють. Якщо репортер був поранений, це також не сприяє кар’єрі. Адже агентства не хочуть мати справу з людьми, які йдуть на ризик. Вигідніше не отримати матеріал, але щоб всі залишились в порядку. Тобто безпека завжди на першому місці.
Обмеження в зйомці залежать від здорового глузду журналіста. Очевидно, що не можна знімати місця дислокації військ, особливо якщо військові попросили цього не робити. Загалом військових на місці варто питати, що можна знімати, а що ні. Бажано також знімати людину, яка щось показує чи кудись веде, щоб потім не могли сказати що зйомка велась без відома кого-небудь.
Окрім кадрів чи фото важливо подавати правильний скрипт чи опис ситуації, що відбувається. Мій знайомий знімав вбитого на вулиці в Донецьку після обстрілу і підписав: «Ця людина була вбита снарядом українських військових». Після цього в нью-йоркський офіс прийшло повідомлення від МОУ (Міністерство оборони України) з питанням про те, відколи фотограф став експертом з балістики і може стверджувати, що людина була вбита снарядом саме українських військових. Не зважаючи на те, що фотограф був Пулітцерівським лауреатом, наступного року його послугами на Донбасі не користувалися. Тому давати власних оціночних суджень не можна.
Також не можна домальовувати щось в кадрі чи влаштовувати постановочну зйомку. Через таке в міжнародній журналістиці людина втрачає роботу без шансу повернутися.
Пошук історій
Чим поганий фотограф відрізняється від хорошого? У першого лише пять кліше для зйомок, а у другого — 500. Ми працюємо з певним набором історій та наративів за допомогою яких показуємо війну, тому рано чи пізно їх використовуємо.
У мене це виглядає приблизно так: Прокидаюсь вранці і оглядаю новини щодо ситуації на фронті. Відповідно до цього приймаю рішення що робити далі. Існують кілька типів історій, які я обираю приблизно у такій пріоритетності:
- Лінія зіткнення, фронт, солдати, стрілянина, тобто безпосередньо зона бойових дій. Іноді з певних причин потрапити в гарячу точку може не вдатися: наприклад, не пропустили на блокпості, командир з яким вчора домовлявся не відповідає, обстріли надто активні тощо.
- Наслідки обстрілів, зазвичай це поруч з містами чи селами. У фокусі — людські історії, драми, що відбулося і хто загинув.
- Біженці. Всередині цієї, як і кожної іншої, схеми може бути багато глибокого, цікавого і важливого матеріалу. Все залежить не від того, куди поїхати, а наскільки глибоко зануритися в історію. Наприклад, можна просто зняти як колона біженців сідає в автобус. А можна познайомитися з сім’єю, сісти з ними в цей транспорт, поспілкуватися, дістатися до табору і переночувати з ними у наметі.
- Медики чи польові госпіталі.
- «Coming back to normal» — в тих районах, що вже не перебувають в зоні бойових дій, люди повертаються до своїх домівок, розкладають речі, плачуть, дізнаються про загибель сусідів. В цьому теж багато драматичних сюжетів.
Взаємодія з військовими
Солдати не люблять журналістів, які швидко щось познімали, попитали і поїхали додому в комфортні умови. Коли якийсь час побути з військовими, заночувати хоча б кілька разів, то можна стати частиною їхньої команди. Так вони розуміють, що ти також ризикуєш, а не використовуєш їх просто щоб отримати матеріал. Це важливо показати.
Після приїзду не одразу бігти знімати, а спершу поспілкуватися, деякий час навіть не витягувати камеру. На війні військові гостро відчувають щирість. Тому там цінне звичайне людське спілкування і контакт. Тоді з’являється можливість отримати глибші інтерв’ю та людські історії. А коли конфлікт в активній фазі, працювати ще легше, адже під час бойових дій на журналістів не звертають уваги.
Також в добровольчих батальйонах працювати легше тому, що там немає жорстких правил. В якийсь час навіть потрапити на фронт можна було лише завдяки добровольчим батальйонам.
Читайте також: Як зняти фоторепортаж з акції протесту — дуже практичний гайд
Мій небезпечний досвід
Я бував у ситуаціях небезпечних для життя.
Якось під час протестів в Секторі Газу я був на стороні протестувальників, які перебували під прицілом ізраїльських снайперів. Працював з фіксером — місцевою дівчиною. Посеред натовпу завжди є представники хамас — вони як правило озброєні та координують дії повстанців. Але показувати зброю на сторонів протестувальників табу. Отож я знімаю протест, фіксерка збоку слідкує за мною. Лунають постріли. Стріляють по ізраїльському дрону, що скидає газові гранати на протестувальників. Дрон збивають і натовп тріумфує. Я біжу знімати цей момент: радісні люди під час конфлікту — це сильні емоції. Але не встигаю до них навіть добігти, як на мене раптом накидується близько десяти людей і починають бити по тілу, голові та камері. Фіксерка намагається мене витягнути, підбігає і щось кричить, пробує їх заспокоїти. Вона пострілом з рогатки отримує каменем в лице і падає. До нас підбігають мої колеги та інші журналісти і відтягують до броньованої машини. На виїзді нас зупинили та арештували на три години. Довелося поїхати з Сектору Ґаза. Офіційно нам принесли вибачення, бо жодних кадрів не знайшли, оскільки я не встиг нічого зняти. Але навіть підозри достатньо для того, щоб туди більше не пускали.
На Донбасі, як тільки починався конфлікт і ще не було бойових дій, ми з колегами ввечері підійшли поглянути що відбувається на вулиці. Мали з собою журналістські посвідчення. Але на нас накинулися, притисли тіла до землі, а пістолети до потилиці. Це була дуже напружена ситуація, яку наперед неможливо передбачити.
Проблема в тому, що в журналістах часто бачать шпигунів, оскільки шпигуни часто працюють під прикриттям журналістами. Це ставить під удар журналістів, які не є шпигунами.
Виклики військової журналістики
Я помічаю як військова журналістика змінюється не в кращий бік. Конфлікт на Сході зіграв в цьому не останню роль. На прикладі цієї гібридної війни світ побачив як за допомогою медіа відкривається можливість до маніпуляції. Так інші країни зрозуміли, що журналістика конфліктів потребує державного контролю. Тому все більше закривається доступ до вільної присутності журналістів в зоні бойових дій.
Контроль збільшується з кожним роком. Іноді це доходить до абсурду: просто заборонено кудись їздити, а в деяких країнах навіть організовують постановочні зйомки. Наприклад, прес-тури для журналістів, під час яких спеціально влаштовують обстріли. В умовах таких обмежень журналістам не залишається нічого іншого, як знімати те, що можливо. Обмежити доступ і в потрібний момент контрольовано його відкрити — потужна перепона для об’єктивності.
Я висвітлював збройні конфлікти не лише На Донбасі, але в Сирії та Іраці. Під час висвітлення подій в Іраці не було сумнівів у тому, яка сторона права. Натомість під час розгортання бойових дій на Донбасі всі поділилися на два табори. Звідси інтенсивна маніпуляція інформацією.
Об’єктивність, з одного боку, вимагає «холодного» погляду на події. З іншого — як можна відобразити людські переживання без співпереживання? Зберегти баланс між цими двома крайнощами важко. Проте, якщо вмикати емоції, то є небезпека романтизувати конфлікт. Це не всі усвідомлюють. Журналісти намагаються зняти все якомога краще і при цьому показують війну недостатньо брутальною та страшною. Помітний лише героїзм бою, а не огида смерті, військові лише герої, а не втомлені та страждаючі люди. Побачивши таку красиву, але недостатньо жорстоку картинку, люди складають хибне враження про війну. Вони підсвідомо приймають її як щось природне і красиве.
Люди які перебувають на війні часто отримують емоційне оніміння. З одного боку це простіше, бо не так боляче, а з іншого — складніше, бо перестають бачити що важливо, а що ні.
Потрібно постійно перебувати в стані аналізу того, що відбувається і пропрацьовувати отриманий досвід. Інакше він зашкодить психіці. Молоді солдати і журналісти схильні більше травмуватися, бо менш готові переробляти цей досвід. Тому запорукою вдалої для журналіста зйомки в зоні бойових дій є хороша емоційна підготовка, щоб бути здатним переробити травматичний досвід і винести з цього якийсь сенс. На Сході України я був майже безперервно два роки. Натомість зараз розумію, що потрібно давати собі час зупинитися і відрефлексувати побачене. В якомусь сенсі камера навіть допомагає дистанціюватися від подій, що відбуваються навколо.
Проте які б сенсаційні не були кадри, через день, тиждень чи місяць вони втратять свою актуальність. Залишиться те, що всередині. Тому добре буде залишитися живим.
Авторка: Наталія Кіндратів
Фото: Мстислав Чернов
Цей матеріал підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.
Джерело: TheLede