Багатозадачність, брак кадрів та проблеми з «Укрпоштою».
Представники районних газет в Україні скаржаться, що молоді журналісти не надто охоче йдуть працювати до таких видань через низькі зарплати, а люди, які працюють у районках, мають виконувати одночасно чимало роботи — функції кореспондента, репортера, фотографа, коректора, літературного редактора… Як це — працювати у районній газеті в Україні у 2021 році — коли доступ до інтернету є навіть у віддалених від районних міст селах. Читайте, про що пишуть ці газети, до яких жанрів звертаються та з якими проблемами стикаються їхні редакції під час роботи.
Ми поспілкувалися з представниками двох районних газет — «Нове життя», що виходить на Іршавщині, на Закарпатті та «Я люблю Томаківщину», яка виходить у Дніпропетровській області.
Різноманітні локальні ЗМІ — газети, інтернет-медіа та навіть програми на місцевому радіо чи телебаченні потрібні для того, аби якісно та оперативно висвітлювати події, які відбуваються в регіоні. Локальні медіа стають популярними, адже мешканців того чи іншого регіону, районного центру чи села, цікавіше отримувати інформацію, яка стосується саме їхнього населеного пункту; цікавіше читати чи дивитися інтерв’ю з людьми, які живуть поруч. У радянські та пострадянські часи в Україні майже кожен район мав свою газету. Назви цих видань вражають одноманітністю — «Наш край», «Рідний край», «Наше життя» і так далі. Однак ці видання виходили регулярно, деякі — навіть тричі на тиждень, а працювати в газету приходили випускники журналістських факультетів чи не одразу після завершення навчання.
Зараз ситуація змінилася: газети вже не державні, багато з них закрилися, а ті, які встигли змінити форму власності, виходять не так часто, мають невелику редакцію та не надто великі фінансові ресурси.
«Нове життя»
Районна газета «Нове життя» виходить із 10 жовтня 1946 року. Із 27 грудня 2018 року газета стала Товариством з обмеженою відповідальністю. Її чинний редактор — Михайло Ісак, працює з 1978 року, однак з двома перервами: на навчання в університеті та роботу в Іршавській районній державній адміністрації. Розповідає, що спершу працював у газеті «Нове життя» журналістом.
«На сьогодні у колективі редакції є п’ять працівників, із яких троє на творчих посадах. Газета виходить на восьми шпальтах щочетверга. У радянські часи видання виходило тричі на тиждень — у вівторок, четвер, суботу. Пізніше — двічі на тиждень, а потім — всього раз. З початку 2021-го року наш тираж становить трохи більше однієї тисячі примірників. На сторінках газети з’являються постійні рубрики: “Колонка головного редактора“, “Читач порушує проблему“, “На злобу дня“, “Фотолітопис спільного успіху“, “Наші ювіляри“, “Невигадана історія“, “Світ мистецтва: постаті“, “Фотофакт“, “На редакційній пасіці“, “Наші консультації“ та інші. Найбільш популярні рубрики в газеті ті, які присвячені окремим особистостям, знайомим або відомим нашому читачеві», — розповідає Михайло.
Крім друкованої версії, видання «Нове життя» має свій сайт, на якому публікують окремі матеріали. Зокрема, новини, інтерв’ю тощо. Проте редактор зауважує, що сайт — не повноцінна електронна версія. На його думку, навряд районне видання зможе створити повноцінну електронну версію без сталої спонсорської фінансової підтримки, тому над цим наразі в редакції не задумуються.
«Газета може заробляти на рекламі, якщо у регіоні, де вона виходить, розвивається економіка. Інакше — кошти від реклами будуть лише тією невеликою часткою, яка дозволить виданню існувати, а не повноцінно жити», — пояснює Михайло.
За його словами, районне видання має постійно тримати зв’язок зі своїми читачами та читачками. Для цього в газеті створили тематичну сторінку — «Нам пишуть: листи з редакційної пошти». Також у газети є мережа позаштатних кореспондентів у багатьох селах району для того, аби тримати контакт із тамтешніми жителями та бути в курсі подій. Контактувати доводиться із представниками місцевого самоврядування, різними громадськими організаціями, які працюють в межах району.
Із проблем, з якими стикається районне видання, Михайло відзначає слабку економіку на місцях, через що немає рекламодавців, та взаємини із основним партнером і водночас монополістом у розповсюдженні періодики — «Укрпоштою»:
«Політика цього монополіста у ставленні до періодичної преси переходить усі розумні фінансово-економічні межі. Ми наближаємося до точки, коли частка фонду передплати, яку вони забирають собі, переважатиме редакційну. Випускати друковану продукцію може стати дуже невигідно».
Ще одна проблема багатьох районних газет в Україні і, зокрема, видання «Нове життя» в тому, що молоді журналісти та журналістки не хочуть там працювати.
«Молоді кадри на районні газети здебільшого дивляться як на можливість пройти навчальну практику. Умови оплати праці, які може запропонувати молодому фахівцю газета, влаштовують тільки ентузіастів», — пояснює Михайло.
«Я люблю Томаківщину»
Видання «Я люблю Томаківщину» — це радше газета громади, а не класичне районне видання. Перший номер газети вийшов 30 листопада 2016 року. За словами Олени Храновської — редакторки, яка займалася газетою ще донедавна, видання створили після реформи децентралізації, коли у 2016 році утворилася Томаківська територіальна громада. Створили газету представники Союзу підприємців Томаківщини.
«Я редагувала газету із 2016 по 2018 рік, пізніше з’явилися люди, які також брали участь у створенні видання. Я старалася, щоб газета була різнобічною, різножанровою: ми публікували репортажі, інтерв’ю, новини, нариси, замальовки, кореспонденції… Випускали газету коштом її засновників. Спершу газета виходила двічі місяць: 15 або 16 числа та 30 або 31 числа. Штат складався з однієї людини: я була й кореспонденткою, й літредакторкою, коректоркою, випусковою редакторкою…», — розповідає Олена.
Газета «Я люблю Томаківщину» виходить на восьми сторінках тиражем 6000 примірників, однак наразі вона не занесена до передплатного каталогу періодичних видань. Тому газету розповсюджують безкоштовно у магазинах по селах Томаківського району. Відповідно всі оголошення від місцевих мешканців розміщували безкоштовно.
«Попри те, що газета розповсюджувалася лише таким чином — у різних магазинах тощо, відгукувалися про дуже добре. Багатьом людям наповнення видання подобалося. Мені телефонували читачі й дякували за газету. Казали, що вона гарна та цікава. Бувало, що просили написати про них, подати оголошення… Інколи ми видавали “літературні” номери, в яких публікували вірші та інші твори містян», — додає Олена.
Редакторка розповідає: попри те, що Томаківка — селище невелике, з пошуком тем для матеріалів проблем майже не виникало. Одна із найпопулярніших рубрик газети — «Томаківщина в обличчях». Для цієї рубрики журналістка розповідала історії мешканців Томаківки. Натомість з новинами було дещо складніше: оскільки газета виходила двічі на тиждень, окремі новини до моменту публікації могли втрачати свою актуальність.
«У нас є цікаві люди, які працюють у Томаківській централізованій бібліотечній системі. У Томаківці є видатні скульптори, художники та навіть астрономи. Пишучи про цих людей можна було дізнатися багато цікавого. Зокрема, я мала змогу піднятися в обсерваторію, яку місцевий облаштував на власному подвір’ї, бачила унікальні триповерхові вулики, які також виготовив томаківчанин…», — ділиться Олена.
Віднедавна пані Олена звільнилася, однак запевняє, що «Я люблю Томаківщину» буде виходити й далі.
«Джинса», популярні теми та купа оголошень
За даними моніторингу Інституту демократії імені Пилипа Орлика, який провели у січні-лютому 2020 року, реформовані видання найгірше дотримуються стандарту балансу думок, а друковані та електронні видання «переважно публікують інформаційні повідомлення, що не містять усієї палітри думок з приводу порушених на шпальтах питань».
Також згідно з дослідженням, найчастіше друковані локальні видання пишуть про життя місцевої громади, економіку та тарифи, місцеве самоврядування, соціальну сферу, медичне обслуговування в громаді.
«Здебільшого ЗМІ ігнорують або замовчують важливі теми, не формують порядку денного, віддавши ініціативу місцевій владі або іншим суспільним групам. У такий спосіб поступово перетворюються на розважальні ЗМІ, що передруковують розважальний контент із мережі, оголошення, привітання та неналежно марковану рекламу», — йдеться в дослідженні.
Також нерідко експерти фіксують у районних газетах матеріали, які містять ознаки замовності — «джинсу». Таку тенденцію пов’язують із впливом на видання місцевої влади, політиків:
«Усього в реформованих ЗМІ виявлено 28,1% контенту, який експерти зарахували до категорій “джинса”, “офіціоз” та “неналежно маркована реклама”. Щодо джинси та неналежно маркованих матеріалів ситуація в реформованих ЗМІ приблизно та сама, що й у 2018, 2019 роках (матеріалів з ознаками замовності від 6% до 6,9%; неналежно маркованих — 7,5–9,3%). Проте цього року експерти вимірювали також кількість протокольно-офіційної інформації. До категорії потрапляли як непозначені інформаційні матеріали від місцевих органів влади, так і “паркетні” тексти, авторами яких виступали пресслужби органів влади чи місцеві посадовці. Таких текстів — 13%».
Ілюстрація із pdf-версії «Я люблю Томаківщину»
Головне зображення Stephen Crowley
Джерело: https://medialab.online/news/rajonni-hazety/